lars_vontrier (lars_vontrier) wrote in vietnamwar_ru,
lars_vontrier
lars_vontrier
vietnamwar_ru

История Верна (на укр. языке)

В свое время переписывался с ветераном кавалерии. Толковый мужик. Мне жаль стало, что его историю не услышат, взял самое лучшее из его писем и оформил в рассказ для одного зина. Думаю укр. язык понимают все. Если что, я поясню.

Моя служба у В’єтнамі почалася в піхоті – група Д, 1-ший ескадроні 9-тої кавалерії у Пхок Вхін в січні 1971 року. В Америці ти добровільно записуєшся до війська (Сухопутні війська, Флот, Морська піхота, Авіація) і, якщо десь відбувається війна, тебе направляють в бойову зону. Там ти можеш добровільно записатися на роботу високого рівня ризику. Так це зробив я. Я мав ліжко, щоб спати і одну гарячу їжу в день, і кожен день я відправлявся на передову. Окрім цього ти отримуєш заздрісну повагу з боку інших частин. Це також давало тобі більшу свободу пересування, ніж її було в інших частинах.
Коли я прибув до В’єтнаму, мене поставили на Щуряче патрулювання. Кулемет М60 і 107 міліметрова безвідкатна гвинтівка вмонтована на джип. Ми супроводжували колони вантажівок, патрулювали дороги. Інколи нас ставили в засідки, інколи перекидали на підкріплення іншим частинам.
Над нами постійно літали гелікоптери і я уявляв, як там мабуть класно літати. Тому я запитав свого лейтенанта, як потрапити в Кавалерію. Він відповів, що туди йдуть виключно добровольці і, якщо я захочу туди, то він дасть мені гарну рекомендацію. Тому я пішов до командування групи А 1/9 і записався. Спочатку ми воювали в Пхок Вхіні, а згодом перебралися до Тай Нхіна.
Через чотири місяці мене перевели у Туй Вха на базу забезпечення як Фахівця по зберіганню боєприпасів. Це було місто з мощеними бетонними вулицями, пляжем, ресторанами. Мені доводилося чистити свої черевики до блиску, що виводило з себе. Якось я йшов по вулиці, як раптом на південному кінці бази почалися вибухи і, як мені тоді здалося, вони наближалися до мене. Я зрозумів, що це нас обстрілюють партизани. Тому упав на землю і почав лізти до укриття. А двоє хлопців, що йшли по тротуару почали сміятися. Вони сказали, що видно, що я щойно з фронту. На моє запитання, „а що ж це, блядь, коїться?” вони відповіли, що це вибухають старі боєприпаси на складах. Я був таким офігівшим від цього ідіотизму, що пішов прямо до мого сержанта і сказав, що мені потрібно перевестися поближче до фронту. І той відіслав мене в групу А, 3-ій ескадрон 17-тої кавалерії в Лай Кхе, де я і прослужив до свого дембеля в грудні 71-го.
У В’єтнамі усі намагалися не заводити друзів, оскільки хлопчина, який зараз сидить біля тебе поруч, завтра може бути уже мертвий. Ця проблема є навіть зараз серед тих ветеранів, що служили в бойовій зоні. Звісно ми мали друзів, але тримали їх на певній дистанції, навіть якщо і хотілося дружити. Самі боялися засмучувати когось, якщо завтра помремо. Ми бачили і відчували смерть, це жахливо. Але я не можу сказати, що усі не люблять війну. Багато хлопців прагнули бою, щоб відомстити за смерть близьких друзів. Це були єдині люди, що лишалися навіть тоді, коли їх термін служби закінчувався. Вони робили різні небезпечні речі під час бою, у той самий час, коли ти ризикуючи своїм життям намагався їх врятувати.
Найсумніша частина війни – це те, що багато огидних речей робиться, коли ти відвертаєшся. Вбивства, зґвалтування, знущання. І якщо тобі не подобається це усе, ти просто відвертаєшся, ніби цього і не відбувається взагалі, тому що там не було кому про це сказати, і не було нікого, хто б це хотів слухати. Ці жахливі, огидливі речі – одна з основних причин Посттравматичного В’єтнамського Синдрому ветеранів. Насильство було шляхом життя. Алкоголь і наркотики – це був шлях щоб втекти від цього жаху.
По прибуттю в США було багато образ в наш бік, починаючи з аеропорту. Обзивали вбивцями дітей, тощо. Я, приїхавши назад в Америку, приховував той факт, що я служив у В’єтнамі. Це було нікому не потрібно, хоча держава мене щедро прикрасила медалями, за те, що я робив там. Я жив сам разом з моїми докорами сумління і мовчав, оскільки я бачив занадто багато такого жаху. Скільки, що усі оточуючі мене вдома, навіть, не могли собі уявити. Але я твердо знаю, що ми не були винуваті за усе, що робили. Ми були тоді, як і усі ви – намагалися вижити в суспільстві, де держава говорить тобі, що ти маєш робити і як ти маєш жити. Я не мав ненависті ні до кого, навіть, до ворогів. Там, у В’єтнамі, я робив те, що мені наказували. Я опинився у ситуації, яку не міг контролювати. І, якщо чесно, єдиним моїм бажанням було повернутися додому.
Єдине, що ти міг контролювати там, це роботу, яку ти маєш робити. Я ненавидів піхоту. Ви навіть не можете уявити, що таке опинитися в джунглях вночі, коли навколо тебе купа ворогів, які хочуть тебе убити, купа різних зміїв, павуків та інших гадів, які хочуть тебе вкусити. Ніч у В’єтнамі найгірше, що може бути. Темрява просто жахлива. Ти прокидаєшся від кожного звуку. Я ще досі, 30 років по тому, погану сплю від цього. Вологі джунглі смердять і душать. Там не можливо висохнути.
Тому я обрав Кавалерію. Мені подобалося літати. Плюс, я мав нормальну гарячу їжу щодня і ліжко, де я міг спати. До того ж, я міг писати додому матері і своїй дівчині по ночам. Я був у команді скаутів, це значить, що я полював на ворога. Наша розвідка збирала інформацію, а ми мали її перевіряти. Тобто, коли ми отримували інформація, що ворог сконцентрувався в якомусь районі, ми вилітали туди і починали баражирувать над джунглями, чекаючи поки ворог почне по нас стріляти. Зазвичай ворог ховався у бункерах. Ми знижувалися і моя робота, як кулеметника, була стріляти, або закинути гранату в бункер, щоб визвати вогонь на наш гелікоптер. Якщо вони починали стрілити, це означало, що інформація підтвердилася і тоді гелікоптер Кобра, оснащений ракетами, який у той час висів на 2500 метрів над нами спускався і хуярив бункер, або артилерія накривала цей район, або визивали авіацію. А ми відходили назад і підраховували збитки. Я втратив дуже багато своїх друзів у таких операціях.
Я відчував смерть. Уже вдома, в Америці, мені снилися кошмари, відбувалися провали в пам’яті, я був постійно злий незрозуміло на що, і я думав про це кожен день. У В’єтнамі я провів усього один рік, але це відбилося на все моє подальше життя. В 1986 я опинився у госпіталі для ветеранів, що страждали посттравматичним синдромом. Пролікувався там шість місяців, це допомогло мені хоч трошки навчитися стримувати свою злість.
Коли я повернувся з В’єтнаму, мені здавалося, що усе навколо змінилося, навіть моя мати. Я не підтримував стосунків з своїми друзями дитинства, оскільки вони були іншими ніж я. Лише згодом я зрозумів, що це не вони змінилися, це я змінився.
Те що я бачив у В’єтнамі не мало ніякого відношення до боротьби з комуністами. Нафта і каучук, ось що було основною причиною. Нафтові заводи ніколи не обстрілювалися, ні в якому разі. Каучукові плантації були просто раєм для Армії Північного В’єтнаму. Якось ми виявили цілий їх полк у плантації і визвали артилерію. Вони відповіли, що не це за межами їх досяжності. Визвали авіацію – погані погодні умови, вони не вилетять. Окей! Тоді піхота. Піхота без танків не піде, а танки не підуть, бо вони 12 футів в ширину, а каучук росте рядами по 10 футів у ширину. Просто родичі дружини президента були власниками найбільших плантацій у В’єтнамі. Така собі Бізнес війна виходить. Ніхто навіть і не думав тоді про свободу і права людини. Ми в самій Америці маємо проблеми з правами людини. У нас можуть посадити ні за що на добрячий строк до в’язниці і усім буде насрати, що ти там сидиш, а у тебе дружина і двоє дітей на свободі. Тому, це мене просто виводить з себе, коли наша країна заявляє, що якась інша має проблеми з правами людини, коли ми не можемо контролювати власні.

Верн, штат Іллінойс

Опубликовано тут: http://bklub.ho.ua/ #5
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic
    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 8 comments